У моєму рідному храмі, у самому святилищі намальована перелюбниця. За своє життя вона кілька разів одружувалася, розлучалася, а відтак знову знаходила нового чоловіка. Правдоподібно, через такі пошуки вона зруйнувала не одну сім‘ю. Саме тому у місті вона заслужила собі таку неславу та відкинення, що боялася попадатися на очі місцевим жителям. Ба більше, для юдеїв вона була переконаною сектанткою та віровідступницею. Вона належала до самарян, із якими не можна було навіть говорити чи зустрічатися. А сьогодні – вона на іконі у моєму рідному храмі, у самому святилищі. І таке її зображення у храмах не рідкість. Як так сталося, що перелюбниця, розлучниця та сектантка сьогодні для нас є іконою?
Мабуть, ви вже здогадалися, що мова йде про жінку-самарянку, із якою у Євангелії Ісус Христос вів чи не найдовший діалог. Справді, Господь часто діє неочікувано для нас. Своїми витівками він захоплює та мотивує, але водночас наражається на критику та несприйняття. Ви тільки вдумайтеся на хвилинку про сьогоднішню подію. Ісус відсилає від себе юдеїв, щоб поспілкуватися із їхнім недругом – самарянкою. Він відмовляється дискутувати на богословські теми зі своїми учнями, але із задоволенням робить це із сектанткою. І що він пропонує їм натомість? Він посилає їх на кухню, посилає приготувати обід! І це – у наскрізь патріархальному суспільстві. А після цього взагалі відмовляється із ними обідати, хоч без жодних зволікань п‘є воду із самарянкою. Із тією самою, відкинутою усіма та погордженою грішницею. Очікувано? Я думаю, якби це відбувалося сьогодні серед нас, ми би не просто здивувалися і заніміли, як апостоли.
Перелюбниця
Справді, життя жінки-самарянки не було солодким. Упродовж усього свого життя вона шукала такого бажаного людського щастя та любові. Шукала серед людей, серед різних чоловіків. Шукала також у своїй вірі, адже добре розбиралася у тонкощах богослов‘я свого часу. Шукала те, що би заповнило пустоту її власного серця, спрагу, яка походила не від бажання пити, а від бажання по-справжньому любити.
Однак, ці пошуки завели її на узбіччя суспільства та життя. За поведінку із багатьма чоловіками її відкинули співмешканці, за походження із Самарії її відкинули юдеї, а за віру відкинули співвітчизники. Залишалося одне, спокійно доживати віку із співмешканцем, якого навіть не називає чоловіком, та догоджати йому, щоби не покинув.
Апостолка
Незважаючи на те, що у такому житті ніхто не бачив цінності, її побачив сам Господь Бог. Побачив цінність людського життя, зраненого невірним пошуком любові, побачив цінність жінки, пригнобленої та відкинутої, побачив цінність самарянки, яка перебуває у постійному русі пошуку за чимось вищим, важливішим, а тому прекраснішим. Саме цей пошук автеничності та справжньої любові привів її до криниці Якова у той момент, коли там не мало нікого бути. Але був Він. І Він уже чекав на неї.
Господь відразу розпочинає із нею розмову. Ба більше, він не просто говорить, а запрошує розділити із ним спільний відпочинок, спільну трапезу, спільне життя. «Дай мені напитися води». Це не просто прохання чоловіка, замученого спрагою, це запрошення до єдності. Адже й ми сьогодні не розділяємо звичайну каву чи трапезу із ким попало. Ми запрошуємо на вечерю лише тих людей, які нам цікаві та видаються добрими, важливими, цінними. І так ми зав‘язуємо стосунки. У той момент, коли від грішної жінки відмовляється увесь світ, із нею зав‘язує стосунки сам Господь. Ба більше, ця зустріч настільки її перемінює, що вона залишає глечик поблизу криниці, тобто своє колишнє життя і турботи, і направляється у місто до тих, хто завдав їй стільки болю. Вона направляється додому, щоб сповістити усім людям Добру новину. І ця Добра новина настільки проникла у неї, настільки змінила її, настільки наповнила пустоту її серця, що її співмешканці повірили тому, що вона розповіла і послідували за Христом. Колишня грішниця в один момент стала апостолкою, у той час як апостоли шукали їжу та кулінарили.
Ікона
Сьогодні історію жінки-самарянки чують усюди, де проповідується Євангеліє. Сьогодні жінка-самарянка зображується на іконах у вівтарях, адже сама є іконою відкритості на стосунки із Богом. Це стосунки, які наповнюють нашу віковічну спрагу любові. Це стосунки, які наповнюють наше життя правдивим змістом. Зрештою, це стосунки, які тривають вічно, адже ведуть до Царства Божого. Того Царства, де течуть ріки води живої і ніхто не матиме спраги ніколи. Адже це дар безумовної та віковічної любові.
